Мандиліон: співставлення з Плащаницею
У 1978 році у Парижі було видано книгу Вілсона “Туринська Плащаниця – саван Христа”. У цій праці автор ототожнює Плащаницю з Мандиліоном [77. С.4 з 4]. Але деякі дослідники стверджують, що ці реліквії ніякого відношення одна до іншої не мають. Так, Леонід Успєнскій пише: “Цілком не торкаючись питання про справжність Туринської Плащаниці як реліквії, ми не будемо зупинятись і на безглуздості ототожнення (навіть у плані здорового глузду) живого обличчя, що дивиться широко розкритими очима, з обличчям мертвим; ототожнення величезної Плащаниці (4,36х1,1м) з невеликим платом, що вживався для вмивання. Однак не можемо не відзначити, що це ототожнення суперечить богослуженню, а значить і самому змісту образу. Служба не тільки визначено відносить Нерукотворний Образ до історії царя Авгара, але і пояснює його молитвенне, богословське значення; вона переконливо вказує на зв’язок цього образу з Преображенням…” [77. С.2 з 4].
Що ж кажуть прихильники ототожнення цих двох реліквій (окрім зовнішньої подібності)?
Враження імператора Костянтина про Мандиліон з Едесси зберіг для історії царський писар. У 944 році Костянтин, ще будучи хлопчиком, у вузькому колі, при свічках, розглядав розгорнутий Мандиліон. Головною несподіванкою для нього було те, що образ монохромний, а не кольоровий, як він вважав. Зображення виявилось досить нечітким, так що дехто взагалі нічого не міг побачити. Однак, відійшовши на декілька кроків від Мандиліону, можна було розрізнити лик Спасителя [70. С.3 з 9]. Як ми знаємо, на Плащаниці зображення також монохромне і його можна побачити лише на певній відстані.
У промові рефендарія Григорія з нагоди переносу в Константинопіль едеського образу у 944 році зазначається: “Бо воно (зображення) написано не тими засобами, за допомогою яких мистецтво живопису робить образи, надаючи можливість розуму уявити першообраз, живопис створює цілісність зображення різноманітними фарбами (букв. “різнокольоровими малюючи фарбами”)… Але це зображення – нехай буде кожен утверджений цією розповіддю! – створено тільки потом передсмертної боротьби на вічноживому обличчі, (потом), що стікає як згустки крові, і перстом Божим. Ось вони і є, воістину, прекрасні кольори, що створили відбиток Христа, прикрашений краплями, що лились з його власного боку. І те, й інше сповнено повчання: тут кров і вода, там – піт та обличчя…” [76. С.1 з 1]. Тобто, з цього документа видно, що зображення було монохромним, є згадка про кров і воду, що лились з людського боку, також висувається припущення, за яким зображення було утворене не людиною, а Божою волею через піт і кров, що відобразили обриси людини. Як бачимо, зображення Мандиліону не було схоже на звичайну ікону, що привертало увагу людей. Згадка про кров і воду, які лились з боку, дає можливість припустити, що мова іде не тільки про обличчя, але й про тулуб людини. Тобто тут порушується традиційне ототожнення полотна з відбитком винятково одного обличчя.
Ікона, намальована із Мандиліону (http://sindone.torino.chiesacattolica.it/en/icono/icono.htm)
За традицією, Мандиліон давав неодноразово точні відбитки [77. С.1 з 4]. У житії Павла Латрського згадується Мандиліон (біля 955 року). Житіє розповідає про те, як Павло попросив імператора Костянтина VІІ накрити святиню полотном, а потім це полотно прислати йому. Звичайні люди не бачили у цьому відрізі матерії нічого, проте Павло був здатний розрізняти образ Спасителя, що відобразився у ньому [71. С.2 з 5]. Можливо, мова іде і про копію, але тоді ця копія повинна була бути схожою на оригінал; можливо, вона була зроблена неякісно, зображення було дещо слабшим, ніж на Мандиліоні, тому наголошується на невидимості зображення.
Історикам Візантії було добре відомо, що Мандиліон з Едесси називали й іншим іменем – тетрадіплон [70. С.3 з 9]. Так, слово тетрадіплон зустрічається у Діяннях Тадея VІ століття: “Ананій…подивившись уважно і зосереджено на Христа, був неспроможний торкнутись його. Знавець сердець (Ісус) попросив обтерти його; він взяв тетрадіплон і, помившись, обтер своє обличчя. Залишивши своє зображення на плащаниці (sindon), він дав його Ананію” [36. С.2 з 11]. Тут важливий переклад даної цитати. Так, раніше “tetradiplon” перекладався як полотенце (рушник), “sindon” – як полотно [36. С.2,8 з 11]. Термін “sindon” грецький і вживається у Євангеліях тільки на позначення поховальних пелен Ісуса. Тобто ця версія Легенди про Абгара дає можливість стверджувати, що йдеться не про маленький клаптик полотна, а про повнорозмірний відбиток.
Існують дві версії легенди – одна подана Євсевієм Кесарійським у “Церковній історії”, інша –Доктрині Аддаї (Діяння Тадея), відповідно ІV та VІ століття. За Євсевієм Кесарійським, цар Абгар V, правитель Едесси, сучасник Ісуса Хриса послав свого слугу до Спасителя, щоб той зцілив його. Цей слуга був художником і намалював Ісуса. У Доктрині Аддаї повідомляється, що художник був неспроможний намалювати Ісуса і той залишив відбиток на полотні, витершись ним. Мабуть, пізніше люди зрозуміли неможливість створення зображення художником [70. С.4 з 9; 36. С.1-2 з 11].
Відоме значення слова tetradiplon: “складений у чотири рази”, але зміст не зрозумілий [70. С.3 з 9]. Ще у ІV столітті у Гераполі, сирійському місті біля Євфрату, існувала служба, присвячена Мандиліону, що був вкинутий у пічку, де він був схований і згодом знайдений [33. С.2 з 6].
Під 544 роком Мандиліон згадується за досить дивних обставин: цього року перси, очолювані царем Хосровом І, облягли Едессу і сконструювали високу башту з дерева, з якої у місто метали вогняні снаряди. Оборонці міста прокопали підземний хід до цієї башти, та не могли її підпалити, бо під землею не було достатньо повітря для підтримки полум’я. Оберіг Едесси, так званий Лист Ісуса, спричинився до виникнення бажаного вогню, що зупинило перську навалу. Євагрій повідомляє, що святу ікону облили водою, тією ж водою облили і дерево, яке треба було підпалити. Після цієї процедури “дерево загорілося, згоріло до попелу і підпалило усе, що було над ним (тобто споруди для облоги)” [36. С.1-3 з 11].
Очевидно, тут ідеться не про підпал башти, а про військовий прийом: підкоп підкріплювався дерев’яними опорами, які спалювали, і підкоп обвалювався, руйнуючи споруду, що була на поверхні. Саме такий прийом використовувався при штурмі візантійцями критської фортеці, як оповідається в “Історії” Лева Диякона, візантійського автора другої половини Х ст. {4. С.18}.
Якщо поглянемо на Плащаницю, то можемо за слідами від пожежі встановити, що полотно було складене чотири рази, так, щоб обличчя опинилося посередині і було на поверхні; висота ікони становила 50 сантиметрів [70. С.3 з 9]. Робер де Кларі, хроніст ІV Хрестового походу, який востаннє згадує Плащаницю, зазначає: “…цей саван відкривали щоп’ятниці, так що можна було добре бачити лик нашого Господа…” {7. С.66}. Тобто, очевидно, відкривали тільки зображення обличчя Плащаниці. Таке зображення легко представлялось як ікона, за нею можна було без проблем доглядати. Крім того, як ми знаємо, Христос на Плащаниці був цілком нагим, тому логічно було виставляти на показ лише обличчя. Якщо дійсно у даній ситуації було взято Мандиліон до тунелю, то у розгорнутому вигляді це було неможливим.
Знайдення у 525 році Мандиліону у стінній ніші в місті Едесса (сучасна Урфа) на півночі Месопотамії радикально вплинуло на канон зображення Ісуса Христа. До VІ століття його зображали круглолицим, без бороди і з коротким волоссям, щось на зразок імператорів чи грецьких богів [70. С.3 з 9]. Але з ІІ-ІV століття відомі ранні зображення, на яких Христос був з бородою, з семітичним обличчям, що більш близьке до зображення на Плащаниці [40. С.13 з 50]. Тобто єдиного канону не було, та все ж існувала певна традиція, яка проявлялась у деяких зображеннях. Зокрема, Євсевій у своїй Церковній історії говорить, що бачив прижиттєві портрети Христа і апостолів [77. С.3 з 4].
Як відомо, з Мандиліону було намальовано багато копій, чимало з яких дійшло донині. Хроніка Михайла Сирійського розповідає про те, як у ІV столітті знатний аристократ Афанасій замовив копію Мандиліону; ця копія була зроблена і майже не відрізнялася від оригіналу. Найраннішим зображенням Мандиліону вважаються дверцята триптиха, що у даний час складають одну ікону. Курт Вейцман наполягав на Константинопільському її походженні і датував Х століттям. Пізніше зображень Мандиліону стало набагато більше, реліквію ввели у структуру візантійської храмової декорації, зображення Мандиліону стало з’являтись на мініатюрах багатьох візантійських рукописів [71. С.2 з 5]. За американськими законами, 60 ідентичних ділянок на двох зображеннях вказують, що це зображення однієї особи. Зображення з копій Мандиліону та монет, які почали карбувати з VІІ століття, і зображення обличчя з Плащаниці мають більше 100 ідентичних ділянок [33. С.2 з 6], з них більше двадцяти ознак, взятих з порівняння ікон “Нерукотворного Спаса” та Плащаниці, є переконливими [70. С.3 з 9].
Туринська Плащаниця та візантійська монета треміс із 692 року (http://dmi-www.mc.duke.edu/shroud/movies.htm)
Віньйон у 1939 році зазначив 20 характерних рис на обличчі Плащаниці (наприклад, поперечна смужка, що проходить через чоло, V-подібна форма мостика носа, роздвоєння бороди тощо), що є загальними для візантійської іконографії. Він припустив, що Плащаниця була джерелом цієї художньої традиції. Подружжя Венджерів, вживаючи систему поляризованого світла для накладання зображень, знайшло 46 точок узгодженості між рисами обличчя з Плащаниці та мозаїкою VІ ст. з Синайського монастиря; 63 точки узгодженості між обличчям з Плащаниці та обличчям Христа на візантійській монеті VІІ ст. [40. С.13 з 50], зокрема, таке узгодження спостерігається на золотому соліді Юстиніана ІІ (692 р. н.е.) [31. С.6 з 10]. Співставлення обличчя з Плащаниці з іконою VІ століття з монастиря Святої Катерини у Синаї показує 170 точок узгодженості [31. С.6 з 10].
Воскова ікона Христа-Пантократора із монастиря Святої Катерини, Синай. 550 рік. (http://www.shroud.com/piczek3.htm. На цій візантійській іконі помітно характерний для Плащаниці фокус двох очей.
З іншого боку, зображення з Плащаниці помітно відрізняється від візантійського мистецтва ранніх століть тим, що на Туринській Плащаниці зображено мертвого Христа, вкритого ранами і кров’ю, оголеного, без показу величності і святості. Розп’яття і сцени розп’яття V-VІІІ ст. незмінно показують нестраждаючого, возвеличеного Христа, з відкритими очима, огорнутого тунікою, без кровотечі чи слідів фізичної агонії. Ці дані свідчать, що зображення з Плащаниці не походить з цього чи якогось іншого часу, а має своє, особливе джерело походження [40. С.13 з 50].
Слід зазначити, що скептики вважають: не іконографія ставить в основу Плащаницю, а Плащаниця була намальована на основі візантійської іконографії. Так, зокрема, хрестоносці могли принести зразки візантійської іконографії до Франції і з них малювалась Плащаниця. Але, зрештою, навіть такий скептик, як Стівен Шейферсман, визнає схожість і обгрунтованість спільних ознак Плащаниці та візантійських зображень Христа [48. С.8 з 11]. Щоб визначити, що саме Плащаниця послужила зразком для наслідування, а не навпаки, необхідно знайти зображення, що було достовірно створене перед ХІV століттям і відображало саме Туринську Плащаницю. Деякі зразки таких зображень знайдені [31. С.6 з 10].
У минулому на складеній Плащаниці через пошкодження з’явилися “пропалені отвори”, можливо, це був акт вандалізму щодо “християнської реліквії” чи “проба вогнем” фанатичних християн. Через те, що Плащаниця була складена, утворився “L-подібний” порядок розміщення даних отворів. Розгорнута Плащаниця має чотири місця розташування цих чотирьох пропалених отворів симетрично на обох – лицьовій і зворотній поверхнях Плащаниці, і це є доказом того, що “пропалені отвори” утворилися на складеному у декілька шарів полотні. Ці отвори є унікальними для Туринської Плащаниці. У візантійську християнську еру літера “гамма” та стрічки вживалися для декорації тунік і полотна вівтаря. Християни, які пристосували цей звичай для своїх потреб, не знали, що стрічки і гамма вживалися на туніках чоловіків (стрічки) та жінок (гамма) відповідно. Під час візантійського періоду, біля V та VІ століть, якраз у цей час “Едеське зображення” було віднайдене у міських стінах, знак “гамма” почали вживати для полотна вівтаря, що називався “гаммадія”. Можливо, деякі фанатичні християни і вандали і мали це на увазі, коли пропалювали “гаммоподібну” фігуру на складеному полотні. У книзі з Будапешта, що відома як “Рукопис Прея” і точно датується 1192 роком, знайдено ілюстрацію похованого і огорнутого полотном Ісуса з Назарету. Ілюстрація не лише показує унікальний знак пропалених отворів у формі літери “L”, але і унікальну структуру тканини Плащаниці [31. С.7 з 10]. Окрім того, на цій ілюстрації Ісус нагий та лежить у характерній для зображення на Плащаниці позі.
Те, що L-подібні пропалені отвори були до пожежі 1532 року, достовірно відомо з льєрської копії 1516 року: на цій копії групи отворів зображені у такому ж порядку, як і на Плащаниці [35. С.11 з 16].
Також відомий візантійський виріб зі слонової кістки, на якому зображено померлого Ісуса зі схрещеними руками, як на Плащаниці. На фресці з катедрального собору Вінчестера, датованій 1225 роком, зображено Ісуса, якого знімають з хреста, на задньому плані чоловік тримає плащаницеподібне полотно, щоб загорнути його. Петер Карр пропонує такі висновки [12. С.2 з 7]: А) Плащаниця зроблена з кодекса Прея (чи з подібних простих зображень). З цим важко погодитись, оскільки манускрипт передає дуже примітивний ескіз, у якому немає мистецьких деталей, нема зворотнього плану. Б) Обидва документи зроблені зі спільного джерела, раніше джерело зараз невідоме і невизначене. В) Манускрипт Прея був зроблений з Плащаниці, отже Плащаниця повинна була існувати перед 1192 роком, а значить, результати радіовуглецевого аналізу неправильні.
Продовжуючи характеристику іконографії, слід зазначити, що окрім видимих ознак – форма обличчя, бороди, існують такі, які оком помітити важко. Так, груба структура ниток тканини Плащаниці в ділянці між бровами та струмок крові посеред чола призвели до характерних рис, які можна виявити на іконах “Нерукотворного Спаса”. Якщо образ на Плащаниці формувався, коли вона огортала собою тіло, то при повертанні її у площину повинна була утворитися зворотня перспектива. Можливо, звідси бере свій початок зворотня перспектива, що прийнята у Православній церкві [70. С.4 з 9].
Асиметрія нижніх кінцівок, яку можна побачити на полотні Туринської Плащаниці (ліва нога більш зігнута), можливо, стала причиною появи легенди про кульгавість Христа, що відображено у так званому “візантійському хресті” з нахиленою перекладиною для ніг [33. С.3 з 6].
Розглянемо іншу характерну рису. Це фокус очей, легкий, але чіткий нахил справа наліво, якщо дивитись на Плащаницю, стоячи навпроти. Ця риса добре прослідковується на таких візантійських монетах, як треміс з 692 року, солід 692-695 року. Особливо чітко риса простежується на іконі Христа-Пантократора з монастиря Святої Катерини (Синай), 550 рік.
Якщо поглянути на зображення Христа з катакомб Святого Марцеліна та Петра (ІV століття), можна помітити, що нахил очей інший, зліва направо. Це зображення малювалось за переказами, згідно з традицією, і не мало жодного відношення до Пантократора з Синаю. В цілому зображення з катакомб і синайської ікони ідентичні, окрім фокусу очей, випуклості носа та щік [43. С.5 з 18]. Рекс Морган дослідив в Orpheus cubiculum (частина катакомб Domitilla у Римі) з намальованим христоподібним зображенням, що, ймовірно, датується І століттям (базуючись на радіовуглецевому датуванні та мистецькому порівняльному методі та стилі). Це зображення дуже схоже на зображення з Туринської Плащаниці [1. С.3 з 5].
Зображення із катакомб Святого Марцелінуса і Петра. І\/ століття. (http://www.shroud.com/piczek3.htm). Ікона намальована за ранньою традицією, що базувалась на свідченнях очевидців. Від Христа-Пантократора із Синаю відрізняється деякими ознаками, серед яких інший фокус двох очей.
Якщо зображення Плащаниці формувалося, відбиваючись на полотні, то відмінність у нахилі брів між синайським і римським зображенням з катокомб цілком зрозуміле: відбите зображення дзеркально передало нахил брів і в дійсності фокус очей був іншим.
Сучасні технології дозволили як відновити зображення із Плащаниці, так і зробити його об’ємним. Зараз у світі сформувався новий напрямок іконографії Ісуса, що базується на цих реконструкціях.
Історик Джек Марквардт подає такі тези, які допомагають визначити час походження полотна та пошкоджень вогнем [36. С.3 з 11]:
- Базуючись на ілюстрації, що міститься в угорському рукописі Прея, пошкодження вогнем були завдані перед 1192-1195 рр.
- Базуючись на фізичних даних, пошкодження вогнем мали місце, коли Плащаниця була складена один раз у довжину та один раз в ширину, отже, не в час, коли Плащаниця була “складена чотири рази” (tetradiplon) як портрет.
- Базуючись на Діяннях Тадея, Плащаниця була складена у портретний tetradiplon аж у VІ ст.
- Базуючись на мистецьких портретних та інших доказах, які представлені у теорії Мандиліону, Плащаниця зберігалася у вигляді портрету під час свого перебування в Едессі з VІ до Х ст.
- Очевидно, пошкодження відбулися не тоді, коли зображення було портретизоване, і найімовірніше, ці пошкодження сталися до кінця VІ ст.
- Плащаниця відома пошкодженою вогнем тільки один раз до кінця VІ ст., тобто під час перської облоги Едесси у 544 році, отже, очевидно, пошкодження відбулися саме в цей час.
Як відомо, на Плащаниці знайдені зображення численних предметів, що пов’язані з катуванням та розп’яттям (спис, цвяхи, терновий вінець і багато інших предметів). Не вникаючи у дискусії про присутність цих зображень на полотні, визначимо історію зображень предметів, що пов’язані з розп’яттям (“Arma Christi”), в іконографії. Arma Christi були вперше достовірно зображені у VІ ст. Ці об’єкти разом зображувались до 1290 року і включали спис, губку, три цвяхи, терновий вінець. Потім несподівано з’явились молоток, щипці та щітка. У 1314 році у Германії були додані два батоги, три гральні кості та туніка. На початку 1320 року було додано обличчя типу “Мандиліон”. В Англії у 1350 році з’явилося стилізоване зображення мантії. Між 1350 та 1360 роками виник несподіваний потік детальних мистецьких робіт, особливо у Германії, де зображалось багато інструментів розп’яття, що досить схожі до зображень на Плащаниці, тільки інакше розміщені. На деяких картинах є зображення квітів. Порівняно велика кількість цих творів мистецтва були створені до 1520 року, пізніше їх стало менше. Це пояснюється тим, що до пожежі 1532 року зображення на Плащаниці було більш чітке; через пожовтіння полотна від вогню зображення стало менш чітким [32. С.14-15 з 20].
Сучасна мистецька реконструкція Туринської Плащаниці (http://www.geocities.com/Paris/Parc/4752/shroud.html)
Історія святої плащаниці Духовне читання
Плащаниця (саван) — вражаюче свідоцтво правди, свідоцтво надлюдської любові, якщо обман — плід надлюдського генія.
Винятковість та неповторність ідентичного образу, відображеного на савані, роблять його найпотаємнішим предметом. Виникає враження, що ми перебуваємо на порозі таємниці, яка не є такою для віруючих людей, але для вчених та істориків — стає предметом обговорень та дискусій. Предметом торжества свідомості над розумом.
Зображення на плащаниці – це німий образ, і при цьому змушує про себе говорити. Так турбує своєю присутністю, що ті далекі події двох-тисячолітньої давнини знову стають актуальними, живими. Це відчутний предмет протесту, протистояння. Він притягає маси віруючих, що роздумують про муки і воскресіння. Примушує їх хвилюватися з приводу відсутності речових доказів у вірі. Водночас турбує і тривожить атеїстів. Разом з тим факт, що мова йде про конкретний предмет, який містить в собі зашифроване послання мудрим світу цього, приваблює істориків, вчених і філософів.
Це зображення (портрет), — нікого не залишає байдужим. Воно захоплююче і водночас вражаюче, викликає здивування, примушує роздумувати і намагатися знайти відповіді на одне й те ж запитання.
Віруючі у своїх пошуках повністю вільні і спокійні, — тоді як невіруюча людина може опинитися у важкій ситуації, коли після науково-історичних досліджень повинна погодитися і зрозуміти, бачить або тримає у руках справжній саван, у який був загорнутий Христос.
Необхідно пам’ятати, що прийняття чи неприйняття тези про історичну достовірність савана (плащаниці) пропорційне знанням з цієї проблеми. Перша реакція освіченої, але не володіючої достатньою мірою науково-історичними даними людини — це скептичне ставлення до даної проблеми. Згодом, коли переборене первинне неприйняття тези, з’являється сумнів, невпевненість, потім можливість визнання і, як наслідок, враження, захоплення. Такий шлях пройшла велика кількість дослідників та істориків, які під масою перевірених, неспростовних доказів схиляли свої уми, а потім і коліна — у молитві.
Пройти цей шлях, освітлений документальними фактами, пропонується й читачеві цієї роботи. Кардинал Сальдаріні пише: «Як би не виник саван, необхідно, щоб цей унікальний предмет науково-історичних обгрунтувань, вражаючий і хвилюючий уми в теперішній момент більш, ніж будь-коли раніше, був остаточно досліджений в дусі свободи і без предвзятості. А в тих, хто дивиться на саван, читаючи Євангеліє, обов’язково виникне враження, що він дарує художній опис Євангельської оповіді. Цей опис ставить перед нами багато питань і хвилює, тому заслуговує трактування його як Божого дару для Церкви. Таємниця виникнення плащаниці і надалі вимагає смирення та пошуків, як духовних, так і науково-історичних, і детального вивчення.
Плащаниця ставить ряд дуже важливих запитань, передусім у зв’язку з невиясненістю появи зображення. Однак невідворотним та необхідним є пошук в історії свідоцтв, зауважень, попередніх описів цього виняткового полотна. У перші століття Церкви поховальне простирадло Христа, найімовірніше, було сховане як безцінна пам’ятка Страстей Христових, оскільки боялися, що хто-небудь може знищити це незвичайне унікальне полотно: юдеї вважали нечистим все, що мало контакт з тілом померлого, а не юдеї сприймали смерть на хресті як щось ганебне, принизливе.
Зацікавлення долею поховального полотна Господа розквітло букетом легенд і розповідей, хоча християни перших століть уникали і намагалися не зображати розіп’ятого Христа.
Євангеліє про плащаницю нам говорить так: “Коли ж настав вечір, прийшов багатий чоловік з Аримафеї на ім’я Йосиф, який знав Ісуса. Він, прийшовши до Пилата, просив тіло Ісуса. Тоді Пилат звелів віддати тіло. І, взявши тіло, Йосиф обгорнув чистою плащаницею і поклав Його в новому своєму гробі, який він витесав у скелі, і, приваливши великий камінь до дверей гробу, відійшов.” (Мф. 27, 57-60). Також й апокрифічні документи розповідають про поховальні полотна Ісуса. Св. Єронім приводить один з фрагментів Давньоєврейського Євангелія (II ст.), і ці цитати, мабуть, є найстарішою згадкою про плащаницю не в Біблії: «Господь, коли вручив саван слузі священнослужителя, показався Якову». Інші повідомляють таке: «Як віддав плащаницю Симонові Петру…» і це пояснення знаходило підтвердження у словах Павла: «І що явився Кифі, потім одинадцятьом, потім з’явився більш як п’ятистам браттям одночасно, більшість яких живуть і донині, а деякі й померли; потім явився Якову, також усім апостолам.» (1 Кор.15, 5-7). Велич діянь Спасителя (II століття) говорить, що сам Господь, з’являючись Йосифові з Аримафеї, показує йому саван і хустину. Тексти Церкви у Єгипті (III—V століття) розповідають, що тіло померлого було загорнуте в саван, при цьому використовувались різноманітні пахощі. Все це зробили Йосиф з Аримафеї і Никодим, здійснюючи поховання тіла Господа, як це видно на плащаниці.
Реконструювати історію плащаниці за фрагментарними згадками дуже важко, але саме ці історичні дані показують, що проблема поховального полотна Ісуса з відбитим на ньому тілі не середньовічного походження, вона існувала з І століття і не могла виникнути на порожньому місці.
За деякими припущеннями, після того, як учні Христа знайшли плащаницю пасхального ранку 33 року порожньою у гробі, вони її забрали і заховали. Такими місцями могли бути кімната, у якій Христос з’являвся до своїх учнів, чи у домі Марії, матері Івана, що був прозваний Марком. За єврейським звичаєм І століття, полотно, що огортало мертве тіло, вважалось нечистим і не могло бути виставленим для загального показу. Чи через те, що християни переслідувались у Римській імперії ще 300 років.
У 42 році переслідування християн Агриппою посилилось, тому плащаниця, можливо, була перенесена у район Мертвого моря, де переховувалась у печері, єсеями, які активно готували повстання проти римлян, і християни про нього мусили знати. Як нейтральна сторона, християни почали шукати порятунку. Як повідомляє Євсевій у своїй церковній історії, перед повстанням у 66 році християни знайшли притулок у Пеллі (Десятиграддя), взявши з собою “священні речі”, між якими могла бути і плащаниця. Про цих втікачів у подальшому мало відомо, оскільки вони жили в ізоляції від ранньої церкви. Якщо плащаниця була взята з Єрусалиму саме цією групою християн, то відсутність інформації про реліквію в ранні віки стає зрозумілою. Св. Юстин Мученик, що писав свої твори в середині ІІ століття, зазначав, що до християн, які ще дотримувались практики ортодоксального юдаїзму, часто відносились з великою підозрою. На жаль, це тільки припущення, які на разі не доказові.
Серед інших факторів, що могли відіграти роль у ранній історії плащаниці і відсутності документальних даних, є: 1) слабка видимість зображення на полотні; 2) складання чи скручування полотна так, що тільки частина зображення була видима; 3) складна історія полотна, у якій були часи забуття і віднайдення реліквії. Через зміни ставлення до християн – від сприяння їм до переслідувань – реліквії перебували в різноманітних місцях: у храмах, житлах, катакомбах. Часто про них забували і вони знову ставали відомими у часи будівництва чи війн. Пограбування Едесси (Урфа, Туречина) у ХІІ столітті турками, для прикладу, спричинилось до відкриття “багатьох скарбів, що були сховані у тайниках, фундаментах, на горищах, які були створені у найдавніші часи предками і старійшинам і про які громадяни не знали нічого”, тобто, практично забули. У 70 році у Лівані та Сирії згадуються місця, де було зображення Ісуса, закатованого євреями; йдеться і про кров, що стікала з ран на руках, з боку і з ран, які залишила корона з тернового вінка.
Три перші століття, спільноти християн ревно оберігали і хоронили реліквії мучеників за віру Христову. Виходячи з цього, можна розмірковувати, з якою ще більшою шаною та поклонінням віддавали хвалу та поважали поховальне полотно Христа. Св. Бриліон, єпископ Сарагоський (середина VII ст.) вважав, що поховальне полотно Христа зберігалося апостолами для майбутніх століть та поколінь людей.
Святе Письмо не дає нам жодного опису зовнішнього вигляду Спасителя, тільки легенди вказують й приписують авторство зображень Ісуса св. ап. Луці або Никодимові.
У перші століття в основному користувалися тільки символами, а саме: ягня (баранчик), хліб і передусім риба, назва якої грецькою мовою містить ініціали слів “Ісус Христос”, “Син Божий”, “Спаситель”. Зображення “євхаристичної риби” можна побачити у Римі, в катакомбах св. Катерини (кінець II ст.).
На перших зображеннях, найдавніших мозаїках та у різьбі постать Христа передається через образи божеств нехристиянських релігій. Таке явище було результатом всезростаючого переходу язичників у християнство. Серед найдавніших описів Христа — Елія з могильної плити Юліанів у Ватикані (початок III ст.). Ісус тут постає перед нами як Бог Сонця, що піднімається до зеніту на колісниці, запряженій двома рисаками.
У пізніші часи перед нами з’являється постать юнака, “турботливого пастиря”, “цілителя, оздоровителя”, “вчителя та судді”, як правило, сформована на класичному образі нехристиянського Аполлона. Таким постає перед нами Христос з катакомб св. Петра і Марцеліна в Римі (кінець III ст.), який зцілює жінку від кровотечі. Представлення Христа в образі юнака, без бороди та вусів, ставить за мету підкреслити Божественну природу Христа, Сина Вічного Бога, що й підтверджує Нікейський Собор (325 рік). З припиненням переслідувань християн Папа Римський Сильвестр І наказав здійснювати літургію на білій скатертині в пам’ять про те, що Тіло Христа було загорнено в білу лляну полотнину.
Після перемоги християнства, підтвердженої в 313 році Міланським едиктом, і до Феодора (395 рік) шанування Христа поступово і неухильно витісняло культ і вихваляння цезаря, шанованого через зображення всемогутнього владики. Коли Христос почав мати зверхність над цезарем, його образ почав здобувати на іконах і в живописі риси земного владики.
Німецький єзуїт Вернер Бульст, філософ, теолог, археолог і історик, запропонував гіпотезу, що саван деякий час знаходився у володінні Риму, а імператор Костянтин Великий помістив його в сховище імператорських хоругв.
На деяких саркофагах феодосіанської епохи (приблизно 370 — 410 pp.) Христос представлявся з досить короткою бородою, вусами, вузьким і величним ликом, довгим спадаючим волоссям, іноді розділеним на обидва боки. Такий вигляд Христа відрізняється від вигляду Христа-юнака, без бороди, вусів, що відповідає зображенням попередніх епох і більшості зображень епохи катакомб — до IV ст.
Приклади саркофагів із зображенням Христа-Владики з бородою знаходяться поміж іншими в латеранському музеї в Римі, в базиліці Св. Амвросія Медіоланського (380 — 390 pp.).
На дерев’яних дверях костьолу св. Сабіни в Римі які датуються одним століттям пізніше в ми бачимо що, замучений Христос представлений з бородою, вусами, хоча в більш ранніх сценах зображувався як юнак, без вусів і бороди. Це розходження характерне для мозаїк костьолу Sant’Apollinare Nuovo у Равені.
Відповідно до найдавнішої традиції, свята Нінона (Ніна), що проголошувала Євангеліє в Грузії в часи правління імператора Костянтина Великого (306 — 337 pp.), одержала відомості про плащаницю від свого друга і соратника Няфора і від багатьох учених християн з Єрусалима. Вона довідалася від них, що похоронні полотна один час знаходилися у володінні дружини Пилата, а потім перейшли в руки євангеліста Луки, що зберігав їх у місцях, йому одному відомих. Були зведення про те, що саван зберігався у св. апостола Петра.
Деякі історики підкреслюють, що в одному з фрагментів у Псевдо – Кипріана (III —IV століття) наводиться лист або Акти св. Іванна, у яких Ісус говорить такі слова: “Ви Мене побачите так, як можна побачити кого-небудь у воді чи в дзеркалі”. От так ми і бачимо Його в даний час на плащаниці.
У IV столітті деякі святі, як наприклад Св. Амвросій Медіоланський, вважав, що саван — це зображення полотнини, баченої Петром (Дії… 10, 11: “і бачить розкрите небо і якийсь сосуд, ніби велике полотно, прив’язане за чотири кінці, що спускається на землю і сходить до нього.”).
Св. Єроним (V століття) пише, що “вкриває Ісуса чистим саваном той, хто приймає його чистою совістю і чистим розумом”. Відомості також знаходимо у творах Св. Максима єпископа Туринського, де ми читаємо: “Насамперед, ця похоронна полотнина переконала Петра у Воскресінні Господа”. Похоронне полотно Христа є очевидним доказом Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, такої ж думки дотримується Севера єпископ Антиохійський (VI століття).
Щодо історичності існує багато Легенд і переказів. У першому тисячолітті завзято ведуться розмови про ікону з Едесси, яку цілком можна пов’язати із саваном. У даному випадку історія переплітається з легендою, і ми можемо довільно прийняти II століття за той час, у якому перенесене таємниче зображення з Єрусалима в Едессу.
Передання повідомляє, що Абгар Великий (Чорний), король Едесси в часи Христа, занедужав. Отримавши відомості про існування Ісуса з Назарета, що робить чудеса, вислав до Нього свого посланника з проханням, щоб Він прибув у палац у Едессі. Ісус не пішов до нього, але відправив йому лист.
Подібне повідомлення знаходимо й у Доктрині Аддая (можливо, тут мова йде про перефразоване і перекручене ім’я апостола Іуди Тадеуша), датованої кінцем IV століття чи ж, на думку багатьох авторів, часами облоги Едесси в 544 р. Цей сірійський твір включає безліч легенд. Згідно з цією версією, Абгар вислав свого архіваріуса і художника Ханнана, що повернувся в Едессу з написаним їм зображенням Христа і листом, у якому Ісус обіцяв місту благополуччя і спокій.
Сільвія Аквітанка (Етерія), що ходила на прощу до Едесси в 384 p., зі своїх спогадів розповідає, що єпископ міста, показуючи визначні пам’ятки міста, привів її до Воріт Оплоту, однак у її описах баченого немає навіть натяку на знайомство із зображенням Спасителя. Найімовірніше, через переслідування ікона була захована, і пам’ять про неї ослабла.
Нові твердження з’являються зі знахідкою Нерукотворного Спаса (Мандиліона). Незаперечним є те, що якесь особливе зображення Христа, єрусалимського походження, було оточено особливими почестями в Едессі в першому столітті. Але його появи довелося очікувати до VI століття. У 525 році Дайсан, ріка, що перетинає Едессу, стала причиною катастрофічної повені. Відомості про повінь подає тодішній літописець Прокопій Кесарійський. Він зазначає що, значну кількість установ було зруйновано, знищено чи затоплено водою. Майбутній владика міста, імператор Юстиніан Великий прийняв грандіозний план відновлення зруйнованого. Роботи з відбудови допомогли і храму, під закликом до Мудрості Божої. Слід припускати, що саме тоді було знайдено забуте зображення. Для цього зображення була призначена каплиця, розташована ліворуч від апсиди. Воно зберігалося в реліквіярі і нікому не показувалося.
Отже, Церква затверджує початкове існування справжнього образу зображення Христа. Окрім Нерукотворного Образу зображення були зроблені такими, що бачили і знаючими Його людьми, чому ми маємо і історичне свідоцтво. Свідоцтво свідка це тим більше цінне, що виходить від Евсевія Кесарійського, єдиного з древніх авторів, якого можна рахувати іконоборчески налаштованим. Він не лише затверджує існування християнських зображень: “Він навіть вважає, що в його час ще існують справжні портрети Христа і Апостолів, він стверджує, що сам їх бачив”. Дійсно, описавши відому статую Христа, споруджену в місті Панеаде кровоточивою жінкою, відомою нам із Євангелія (див. Мф. 9, 20-23; Мк. 5, 24-34; Лк. 8, 43-48), Евсевій продовжує: “Говорили, що статуя ця відтворює подобу Ісуса; вона збереглася до наших днів, і ми бачили її, коли були в цьому місті. Не слід дивуватися, що язичники таким чином зберігають пам’ять про благодіяння, одержані ними від Спасителя. Ми бачили зображення Апостолів Петра і Павла і Самого Христа, які збереглися у фарбах до нашого часу. Це було природно, оскільки древні мали звичай шанувати їх таким чином, без задніх думок, як рятівників, по своєму, у язицькому звичаї”. Евсевія, повторюємо, не можна запідозрити в перебільшенні, оскільки та богословська течія, до якої він належав, далеко не схвалювала тих фактів, які він описує.
Відповідно ж до древньої традиції, полотно в період облоги персами в 544 р. при королі Хосрові І Ануширвані було розтягнуто на схованій за будівлями стіні над міською аркою. На цьому полотні представлене зображення, що сприймалось як подоба Христа і ACHEIROPOIETOS, в перекладі “сотворене нерукотворне”, нами відоме як Нерукотворний Спас.
Цьому зображенню приписується чудодійна відсіч облоги міста. Свідчення цієї події можна знайти в історика Евагрія Схоластика (594 p.). За легендою, місто було звільнене від облоги в 544 р. завдяки святому зображенню. І в одному із сірійських гімнів стверджується про існування чудодійного зображення. У ті часи воно було відоме і шановане повсюдно.
В Едессі в VI ст. відоме зображення Христа, визнане як справа рук Божих, але не людських. Трохи змінена Доктрина Аддая «Акти Фаддея» змінює древню традицію портрета Ісуса, виконаного художником для короля Абгара: посланець короля хотів уважно придивитися до Христа, щоб зуміти створити Його портрет, але у нього нічого не виходило, тоді сам Господь залишив йому своє зображення, обтерши Своє обличчя полотном, чотириразово складеним навпіл. Це полотно, названа SINDON, чи Мандиліон, з надзвичайним зображенням, ACHEIROPOIETOS, було представлено королю, що вшанував Його і видужав. І тоді Авгар помістив ікону на позолоченому столі. Репродукції показують, як правило, широке прямокутне полотно з кругом, дещо зміщеним догори. У його центрі видно лик Христа. Навколо круга знаходиться подоба сітки, витканої з ромбів, у центрі кожної клітинки — квітка. З боків видно полотняну бахрому. З усього сказаного можна припустити, що за Мандиліон приймали саван, що зберігався в реліквіярі і складений так, що виднівся тільки лик, але цієї думки дотримуються не всі.
Завдяки невтомним дослідженням відкрито цікавий для всіх документ, що проливає світло на неясний період зберігання савана в Туреччині. Це CODEX VOSSIANUS LATINUS Q 69, що зберігається в бібліотеці Рійксуніверситету в Лейдені (Голландія). Рукопис X ст. наводить розповідь VIII ст., що виникла в ассирійському середовищі, перекладену головним лікарем зі Смірни. У цій розповіді мова йде про те, яким способом Ісус залишив відбиток Свого Тіла на полотні, що зберігається в Едеському храмі: “Той, хто дивився на полотно, бачив Господа нарівні з тим, хто зустрічав Його на землі”. Найімовірніше, це стосується плащаниці.
Те, що повсюдно було відомо про існування цінного відбитка, робило його предметом особливо бажаним: у 944 p., під час війни проти арабського султана Едесси, візантійські війська заволоділи Мандиліоном і урочисто перенесли його до своєї столиці. Прибуття славного Нерукотворного Образу Христа до Константинополя супроводжувалося урочистим прийомом, в пам’ять про який 16 серпня відзначалося літургійне свято. У деяких молитвах, присвячених цьому святу, згадується про ікону, що ніби володіє силою оздоровлення.
Проповідь, приписувана Костянтинові VII Багрянородному, правителю Константинополя (913 — 959 pp.) і видатному оратору, являє собою цікавий опис. В ній говориться: “Якщо мова йде про причину, з якої завдяки виділеній рідкій субстанції без фарб і мистецтва художника зображення обличчя сформувалося на лляній полотнині, і, хоча це відбулося на такому тендітному матеріалі, воно не піддалося знищенню часом, і, якщо мова йде про всі інші справи, якими захоплюється тільки той, хто до дійсності підходить як учений, — це треба залишити недоступній мудрості Бога”.
“Щодо основної проблеми, читаємо в проповіді, — усі погоджуються, що на полотнині чудесним чином відбито обличчя Господа. Тільки про одну деталь цієї події — про час, коли це відбулося — думки відрізняються, що у жодному випадку не шкодить правді, відбулося це раніше чи пізніше. Ось що говорить інша традиція: коли добровільні Страсті Христа наближалися, і Він виявив людську слабкість — бачили, як Він молиться в агонії, коли піт Його падав краплями крові, за Євангелієм, тоді Він отримав від одного зі своїх учнів цей шматок полотна, який бачимо зараз. Він обтер цією хустиною піт. І відразу на полотні проявився видимий слід Його Божественних рис”.
Проповідь Костянтина VII й інші свідчення, дозволяє припускати, що мова йде не про ікону. Вказується, що під час виставляння для публічного огляду образ з Едесси був складний так, що обличчя виходило “звільненим від тіла”, так, як це видно на численних копіях.
Інші свідчення, переважно XI —XII ст., вказують на перебування савана у Константинополі. Наприклад, у 1080р. Олексій І Комнін попросив в імператора Генріха IV і Роберта з Фландрії допомоги для охорони реліквій, зібраних у Константинополі, особливо “полотен, знайдених у гробі після Воскресіння”.
У 1147 р. Людвіг VII, король Франції, вшанував саван у Константинополі. Мануїл І Комнін показав у 1171р. королю латинян Амальрику, що знаходився в Єрусалимі, реліквії страстей, і серед них саван.
У історії англійського ченця Одерика Віталіса (близько 1140 р.) і в Гервазія з Тільбури (близько 1212 р.) з’являються літературні переробки легенди про Авгара з Едесси. У них переходять від опису лику, як в оригінальній версії, до інформації про відбиток усього тіла.
Миколай Месаритес, охоронитель реліквій у каплиці Матері Божої в імператорському палаці, у 1201 р. був зобов’язаний при спробі крадіжки захищати їх і робив це, нагадуючи грабіжникам про святість місця, де зберігаються різні предмети, зв’язані з життям Христа, серед яких судар з поховальними полотнами, що є свідком Воскресіння. “Вони ще випромінюють пахощі, кидаючи виклик розкладанню, оскільки вкривали незвичайного померлого, нагого і бальзамованого, після Страстей”, — пише Месаритес. Очевидно, це стосується постаті Спасителя, що в поховальній промові його брата Іоана названа “прообразом” усіх створених рукою людини ікон.
Роберт де Клари, літописець IV хрестового походу, у своїй праці написав, що перед захопленням Константинополя хрестоносцями 12 квітня 1204 р. щоп’ятниці в храмі Матері Божої у Влахерне виставлявся якийсь саван і що на цій полотнині чітко проглядалася фігура Христа. Є здогадки, що плащаниця була забрана хрестоносцями. Але ніхто зараз не знає, що сталося з цим полотном після розгрому міста, — додає він.
Пролом у стіні мовчання, що оточує саван, пробиває відомий випадок: у 1307 р. у Франції Філіп IV Прекрасний запроторив у темницю тамплієрів, членів лицарського ордену, з конфіскацією їхнього майна. 22 березня 1312 р. у відповідь Філіп отримав від Климента V прокляття ордену за єресь: обвинувачення стосувалося таємного поклоніння обличчю чоловіка. Подальші дослідження дозволили встановити, що шанований тамплієрами образ дуже нагадує обличчя з савана. Оригінальний образ не був знайдений. Однак одна копія шанованого ними образу побачила світло в 1945 р. в Англії, в одній з їхніх давніх резиденцій. Це обличчя бородатого чоловіка з неправильними рисами, без сумніву, схоже на обличчя що на плащаниці. у цих двох схожих зображеннях 125 точок спів падання за якими вчені охарактеризовують тотожність. Цей образ, написаний на дубовій дошці, датований між XII і XIV ст. і нагадує кришку скрині. Легко можна припустити, що вмістом скрині міг бути саван і що тамплієри ревно оберігали його в роки мовчання, що передували новій появі савана в Ліреї.
Саван з’явився в Ліреї (Франція) у 1353—1356 р. Він був власністю Жоффрея І Чорного. Так починається його документована, відома історія. Про Жоффрея І Чорного, хрестоносця і правителя земель Ліреї, відомо небагато. Серед цікавих відомостей — згадка про Храм Господнього Благовіщення, побудований за його велінням у 1353 р. в Ліреї. Деякі дослідники стверджують, що він мав намір зберігати тут і показувати справжнє поховальне полотно Христа.
За життя Жоффрея І саван був виставлений для загального огляду в Ліреї, що документально підтверджують свинцевий медальйон, який представляє плащаниця з добре видимим подвійним силуетом людини і тканиною з візерунком у вигляді “риб’ячого кістяка”. Цей медальйон був виловлений із Сени в Парижі у 1855 р., а сьогодні зберігається в музеї Клюні. Наявність на медальйоні гербів, змушує припускати, що цей медальйон з’явився пізніше в Ліреї під час виставляння там савана;
— датований 1389 роком лист Петра д’Аркіс, єпископа Троуерс, у якому мова йде про те, що саван був виставлений в Ліреї на 34 роки раніше, тобто в 1355 p.;
— виданий у 1390 р. Климентом VII (антипапою Авіньйонським) декрет. У ньому наводяться обставини, за яких саван перевезено в Лірею Жоффреєм Чорним, який ніколи не пояснював і не вказував, що саван був перевезений з Константинополя у Францію в період передбачення нового захоплення міста візантійцями. Можливо ці окремі наведені нами відомості допоможуть пролити світло на історію походження савана, але вони не дають нам повної картини.
Подальші достовірні відомості про долю плащаниці відсутні. Тому ніхто зараз не може точно сказати, що насправді сталося з плащаницею, всі дослідники обмежуються своїми припущеннями з окремих фактів. Подальша історія плащаниці чітко прослідковується вже з XIV ст. і відома нам як Туринська Плащаниця.
Туринська Плащаниця – енергетичне послання сучасникам
Христина Дорожовець
Феномен Туринської Плащаниці започаткував поєднання віри і науки. Вже понад століття цю єдину “фотографію” Христового тіла досліджують вчені різних спеціальностей, і серед них медики.
Чи підтверджує медична експертиза природу зображення на полотні? Чи навпаки, ставить запитання без відповідей? Спробуймо поринути у таїну Туринської Плащаниці за допомогою наукових фактів і аргументів.
Незбагненне диво
У 1898 році в Парижі проходила міжнародна виставка релігійного мистецтва. На неї привезли Плащаницю з Турина як погано збережене творіння давніх християнських художників. Плащаницю повісили високо над аркою, а перед закриттям виставки вирішили сфотографувати. Італійському професійному фотографу і благочестивому християнину Секондо Піа було доручено зробити перші фотографії Туринської Плащаниці. Під час обробки отриманих негативів у мороці фотолабораторії майстер раптом побачив, як став проявлятися позитивний образ Ісуса Христа – обличчя з неземним виразом краси та шляхетності. Решту ночі Піа з хвилюванням перевіряв зроблене відкриття. Зображення на Туринській Плащаниці складається з коричневих плям, які творять силует людини. Обриси людини є настільки слабкими, що їх не видно зблизька. Вони стають видимими із відстані 6-7 метрів. На звичайному негативі зображення Плащаниці є настільки чітким і точним, що сприймається як позитивна фотографія людини.
В ту пам’ятну ніч Секондо Піа зрозумів, що Плащаниця нерукотворна, що жоден художник давніх часів, не маючи найменшого уявлення про негативи, не зміг би її намалювати, зробивши, по суті, майже невидимий негатив. Згодом Туринську Плащаницю багато разів фотографували в різноманітних променях спектра від рентгенівського до інфрачервоного випромінювання, її вивченням займалися криміналісти, судово-медичні експерти, лікарі, мистецтвознавці, історики, хіміки, фізики, ботаніки, палеоботаніки, нумізмати. Скликалися міжнародні синдологічні конгреси (від слова "сіндіоне", що означає плащаниця). Учені різних національностей і поглядів зробили висновок, що Туринська Плащаниця нерукотворна і несе на собі ознаки глибокої давнини. Прискіпливі криміналісти не знайшли на Плащаниці нічого, що заперечувало б євангельську розповідь про страждання та воскресіння Христа, дослідження лише доповнюють та уточнюють розповіді чотирьох євангелістів.
Тим не менше, з’являлися спроби заінтригувати світ начебто фальшивістю Туринської Плащаниці.
У 1988 році оприлюднили результати дослідження віку Плащаниці за допомогою радіовуглецевого методу. Тоді Ватикан дозволив відрізати від Плащаниці кусочок тканини розміром приблизно сім квадратних сантиметрів. Датування здійснювали три незалежні лабораторії, які прийшли до однакового висновку: Туринська Плащаниця була виготовлена у ХІV ст., а, отже, не є оригінальною Плащаницею Ісуса Христа. “Двадцять років знадобилося, щоб підтвердити – Плащаниця все-таки справжня, а в радіовуглецеву хронометрію закралася помилка. Зробили це росіяни. Група дослідників під керівництвом директора Інституту криміналістики ФСБ Анатолія Фесенка з’ясувала, чому радіовуглецевий аналіз, проведений у лабораторіях Арізони, Цюриха й Оксфорда, "омолодив" тканину на цілих тисячу триста років. Причина помилки в датуванні — сліди рослинної олії, якою ще в середньовіччі реставрували Плащаницю після пожежі. Ці внесені у тканину ззовні органічні речовини — більш пізнього походження і "омолодили" її, серйозно вплинувши на результати дослідження. “Московський хімік Андрій Іванов провів серію власних експериментів. Він змоделював пожежу, при якій в 1532 році постраждала Плащаниця, і виявив, що вона забруднилася "молодим" вуглецем. Вчений запропонував інший спосіб визначення віку Плащаниці: за вмістом азоту, який згодом заміщає вуглець у лляних волокнах тканини. І хоча азоту там мізер, існують прилади, здатні точно зафіксувати його кількість. Таке відкриття стало аргументом, який вказує, що Туринська Плащаниця — це те саме полотно, у яке загорнули тіло розіп’ятого Христа.
Шляхом відкриттів
Першим фактом, що однозначно свідчить на користь давнього близькосхідного походження Плащаниці, є сама тканина – лляне полотно, виткане зигзагом 3 х 1. Такі тканини виготовлялись на Близькому Сході, зокрема в Сирії протягом ІІ-І ст. до Різдва Христового і до кінця І ст. після РХ, їх називали дамаськими. До того чи після того вони не відомі.
Про древність Плащаниці свідчать відбитки монет, якими були накриті очі покійного. Це дуже рідкісна монета, "лепта Пилата", яку карбували лише близько 30-го року після РХ і на якій є напис "імператор Тиберій" (TIBERIOY KAICAPOC), зроблено з помилкою – CAICAPOC. Монети з такою помилкою не були відомі нумізматам до публікації фотографії Туринської Плащаниці. Таким чином, характер тканини і відбиток на Плащаниці "лепти Пилата" дозволяє визначити її вік між приблизно тридцятими роками та кінцем І ст. після РХ, що цілком вкладається в хронологію Нового Завіту.
Автентичність Плащаниці підтверджує і ретельне дотримання обряду римської страти через розп’яття і європейського похоронного ритуалу, які стали відомими в результаті археологічних розкопок лише останніх десятиліть. Треба відзначити, що слід від цвяха на Плащаниці за формою і розміром точно відповідає формі й розміру цвяха, що зберігається в Церкві святого Хреста у Римі і, за легендою, є одним із цвяхів, якими був розп’ятий Христос.
Вивчення складу пилку, зібраного з Туринської Плащаниці ботаніком Фреєм, який виступив з доповіддю в Альбукерці у 1977 році, підтверджує перебування Святої Плащаниці в Палестині та перенесення її у Візантію та Європу. У сполуках пилку переважають або, власне, палестинські форми, або форми, які зустрічаються поблизу Єрусалиму, а також у сусідніх країнах.
Як встановила судово-медична експертиза Плащаниці, на тілі померлого було багато прижиттєвих кривавих ран від тернового вінця, від побиття бичами та палицею, а також посмертні виливи від пробиття списом, який вразив, на думку лікарів, плевру, легеню та пошкодив серце. Крім того, є сліди виливу крові в момент зняття з хреста і покладення тіла на Плащаницю.
Плащаниця також зберегла глибокий слід від тяжкого бруса хреста на правому плечі Христа. Христос, фізично втомлений та знесилений, неодноразово падав під тягарем своєї ноші. Під час падіння розбив коліно і важка балка хреста вдарила його по спині та ногах. Сліди цих падінь та ударів збереглися, за свідченням експертизи, на тканині Плащаниці. Судові експерти-медики зробили висновок, що менш ніж через 40 годин посмертний процес припинився, бо в іншому випадку збереженість плям крові, лімфи була б суттєво іншою: на сорокову годину зіткнення всі відбитки розпливлися б і їх неможливо було б упізнати. З Євангелії ми знаємо, що Христос воскрес через 40 годин після поховання.
Криміналісти та медики звернули увагу на те, що тіло розп’ятого легко відділилося від усіх кров’яних згустків, від усіх затвердінь сукровиці та навколосерцевої рідини. Натомість кожен лікар, кожна медична сестра знають, як важко відокремити бинти від присохлих ран. Зняття пов’язок – це дуже важкий та болючий процес. Ще донедавна перев’язки вважалися страшнішими за саму операцію. Христос же вийшов з Плащаниці, навіть не розгорнувши її. Він вийшов з неї так, як після Воскресіння проходив крізь зачинені двері.
Навіщо Христа загорнули в Плащаницю?
І ми нарешті підійшли до тези, винесеної у заголовок цієї статті: Туринська Плащаниця – це Христове послання сучасному поколінню людей, звернення втіленого Сина Божого персонально до кожного з нас. Ось як пояснює цю духовну знахідку Ігор Каганець з Інституту метафізичних досліджень. Гробницю, в якій поховали Христа, Йосип з Ариматеї спорудив начебто для себе. Але видається дивним задум влаштувати свій посмертний спочинок поряд з Голготою – місцем страт і катувань, звідки періодично лунали зойки страждання та прокляття. Висновок: ця "гробниця", розташована у нетиповому для поховань місці, була призначена не для поховання, а для зберігання у недоторканості Христового тіла протягом трохи більше однієї доби від вечора п’ятниці до недільного ранку.
Про саме поховання. Виразні сліди крові на Туринській Плащаниці беззаперечно свідчать, що тіло не було ні набальзамованим, ні навіть обмитим. Навіщо ж тоді Никодим приніс так багато бальзамувальної рідини? Дослідження Туринської Плащаниці показали, що вона була просякнута розчином алое і смирни. Велика кількість рідини (понад 30 літрів) потрібна була саме для того, щоб повністю занурити у неї дорогу лляну тканину площею майже 5 кв. метрів. Потім Плащаницю, з якої стікала запашна рідина, поклали на камінь. На одну половину тканини поклали Ісусове тіло (головою до центру полотна), яке накрили другою половиною. Тому на одній половині зафіксувалося зображення тіла спереду, на другій – зі спини. Христове тіло не обмивали, тому що полотно Плащаниці було застосоване як "фотопластина", на якій точно зафіксована реальність двотисячолітньої давнини. А величезна кількість бальзамувальної рідини повинна була захистити цю гіперфотографію від шкідливого впливу мікроорганізмів та інших подібних загроз.
Ще одна нетипова "випадковість" – згадувана вже "лепта Пилата". Йосип Ариматейський був "заможним чоловіком", а про фінансові можливості Никодима свідчить неймовірно велика кількість принесеної ним рідини для бальзамування. Обидва вони були таємними учнями Христовими, тож могли з поваги до свого Вчителя використати золоті або принаймні срібні монети. Проте, вони використали саме "лепту Пилата", оскільки в інформаційному плані вона була найціннішою: точно вказувала на час події – не раніше 29-го року н.е., а також місце – підвладна Пилатові територія Юдеї та Самарії.
Дослідники звернули увагу і на положення рук Христа. Вони не покладені на груди або живіт, як, зазвичай, ховають померлих, а закривають низ живота – типова сором’язлива поза оголеного чоловіка. Це ще один доказ, що до фотографії ретельно приготувалися і продумали все: просякнуте захисною рідиною полотно ("фотопластина"), тіло у відповідній позі, монета з інформацією про час і місце події.
Звідки певність, що на полотні відбито саме момент Христового воскресіння? Дослідник встановили, що зображення утворилося лише на внутрішній стороні тканини – внаслідок спалаху невідомої людям енергії, що тривав мільйонні частки секунди. Вона пропалила тканину, але обпалила золотистим кольором волокна з її внутрішньої сторони на глибину всього кілька мікрон. Вчені стверджують, що через 30-40 годин після смерті плоть неосяжним чином трансформувалась і легко пройшла крізь тканину, яка присохла до тіла разом зі згустками крові. Саме цей момент зафіксовано на Плащаниці – коли тіло протягом якоїсь миті перетворилося в енергетичний потік. Cаме тому рельєфні зображення на верхньому і нижньому відбитку однаково чіткі, виразні, чисті – неначе тіло стало невагомим, інакше спинні м’язи виглядали би сплющеними під впливом земної ваги.
Аж через дві тисячі років людство визнало зображення на Плащаниці, яке ніби чекало того часу, коли люди опанують технології цифрової обробки і розпізнавання зображень, комп’ютерного сканування рентгенівським і ультрафіолетовим промінням, мікрофотографії в поляризованому світлі, тонкого хімічного і радіоактивного аналізу, аналізу ДНК і багато іншого. Без усього цього походження Плащаниці й досі залишалося б під великим сумнівом. Сьогодні Туринська Плащаниця викликає резонанс у суспільстві, який можна тільки подивляти. У кожну епоху розвитку цивілізації були ті, хто сумнівається, і ті, хто вірить. Для останніх Туринська Плащаниця з її великим духовним змістом – це запевнення, що Божа милосердна любов переможе будь-яку силу, всі перешкоди.
